Создай анкету
или
войди через социальную сеть

Не встигла

Я верещала, як скажена. Ще одна сварка з мамою. Вона не відпускає мене погуляти. Дідько! Задзвонив мобільний. Моя Мала дзвонить:
- Привіт. Слухай…
- Кицю, я тобі потім передзвоню. – Я вже зібралася кинути слухавку, бо голос зовсім зірвався, сльози заважали говорити, аж раптом Мала сказала, що поїзд відбуває на три години раніше. Це останнє, що я почула. Телефон упав на підлогу та вимкнувся, а я в розпачі глянула на годинник, що зупинився ще тиждень тому. Хвилину розгублено дивилась в одну точку. Голос розлюченої матері лунав наче здалеку. А вона стояла зовсім поруч, намагаючись вдовбати мені, що я сьогодні нікуди не піду. Я не слухала і вже розгублено обдивлялась кімнату, шукаючи свій гаманець. Он він, спокійно лежить на поличці. Я обійшла матусю і почала швидко вдягатися: натягла перші ліпші джинси, що потрапили під руку, та якусь чудну футболку з соняхом. Мама схопила мене за руку та повернула до себе. Я вирвалася та з ненавистю закричала. Та почала закривати мені рота, потім ляпас, іще один. У мене по щоках бігли сльози. Не від болю, було просто прикро. Я почала говорити усе, що так довго наростало в мені. Уже не стримувала ні сліз, ні свого жаргону. За це отримала ще одного ляпасу. Та вже все одно. Відштовхнувши маму, підняла телефон, увімкнула та з тривогою подивилась на час – о пів на третю. Господи! Якщо час дійсно змінено, потяг відбуває через десять хвилин. А добиратися мало не на інший кінець міста. Я стрімголов вибігла з дому. На вулиці прохолодно та мокро. Телефон та гроші у кишені, на ходу зав’язую шнурки. З дому чутно голос мами. Нехай хоч вбиває, але потім, коли повернусь. Моя Мала від’їжджає на все літо. Я ж без неї й дня не проживу. Я бігла до зупинки, не звертаючи уваги на перехожих, на брудні калюжі після вчорашньої зливи. Джинси були вже по коліна мокрі, та мені було байдуже. Тільки б встигнути. Дурнувата маршрутка під’їжджала повільніше за равлика. Швидко вскочила до салону, віддала водію гроші та вмостилася біля вікна на задньому сидінні. Серце скажено калатало. Швидше!
Здається, я їхала нескінченно довго. Добігла б швидше. Не витримала та вискочила на дві зупинки раніше. Стрімголов побігла до вокзалу. На годиннику рівно без двадцяти три. Я спізнююсь.
Я бігла до перону, розштовхуючи усіх, хто мені заважав. Ще трохи. Ось уже бачу її потяг. Мені лишилось всього кілька метрів, аж раптом…він рушив, швидко набираючи швидкість. Я навіть не встигла знайти її вагон. Бігла за поїздом, гукаючи свою Малу. А він все далі тікав від мене. Я зупинилась, розуміючи, що шансів немає. Моя дівчинка поїхала, не дочекавшись. Я не встигла попрощатися зі своєю коханою. Стояла на пероні та кричала у порожній простір її ім’я. Знову пішов дощ. Я впала на коліна. Сиділа на брудній мокрій платформі та плакала. Не шкода було улюблених джинсів, зовсім зіпсувалася зачіска. Мокрі прядки волосся падали на обличчя. Краплинки дощу змивали з щік сльози. Усе стало для мене сірим та непотрібним. Розпач… Сиділа на пероні та шепотіла собі під носа «Ненавиджу». Я злилася на увесь світ, подумки проклинаючи свою Малу, що мене не дочекалася. Чудово розуміла, що в цьому нема її провини, але злість вбивала мене. Ненавиділа зараз свою матусю, що півдня сварила. Саме через неї я не встигла. Ненавиділа цей світ. У мене так завжди. Усе погано.
Сиділа і пакала. Поряд ходило безліч людей. Хтось проводжав. Хтось зустрічав. Та ніхто навіть не звернув уваги на мене. Може, так і треба. Я тепер нікому не потрібна. Вдома погано, Мала поїхала, та ще й холодний дощ. Нічого не лишається, тільки плакати і злитися на весь світ, на саму себе…
Кто читал? Поделиться
0
Ваше имя
Эл. Почта
День рождения
Ваш город
Чикаго, США
Пароль
370736
Перейти к знакомству